Державна міграційна служба України

01001, м. Київ, вул. Володимирська, 9

 

Скаржник: ОСОБА_1

довідка про звернення за захистом в Україні №______ від ______ року

тимчасове місце проживання: ______

Представник скаржника: ОСОБА_2

поштова адреса: 02090, м. Київ, вул. В. Сосюри, буд. 5, оф. 304

тел.: 097-888-99-77; 067-312-61-50

електронна пошта: protectionmaximum@gmail.com

інші засоби зв’язку відсутні

 

СКАРГА

на рішення начальника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області Гузь В.В. № ______ від ______ про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Нігерії ОСОБА_1

 

______ року наказом № ______ начальника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області Гузь В.В. відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1, ______ року народження (надалі Скаржник) на підставі висновку головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області Дячук Л.В. від ______ року.

10.04.2019 року Скаржника було повідомлено про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту за № ______ від ______ року.

Вважаємо, що наказ № ______ від ______ про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання скаржника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту явно необґрунтований, протиправний, прийнятий без дослідження всіх обставин, які мають значення для вирішення справи, оскільки скаржник підпадає під критерії, визначені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», заява скаржника є обґрунтованою, дані, викладені в ній є правдивими, скаржник не може повернутися до країни походження та підлягає скасуванню з наступних підстав.

______ року, у повній відповідності до Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» громадянин Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1, ______ року народження, звернувся до відділу з питань шукачів захисту Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ЦМУ ДМС у місті Києві та Київській області із обґрунтованою заявою-анкетою № ______ про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами прийняття та реєстрації вказаної заяви-анкети № ______ скаржника було зареєстровано, видано довідку про звернення за захистом в Україні №______ від ______ року та запрошено на співбесіду для уточнення відомостей та анкетних даних ______ року о 14:00 год.

Відомості, викладені у висновку від ______ року не відповідають фактичним обставинам справи, являється необґрунтованими, однобічними та такими, що не можуть слугувати підставою для відмови в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

При цьому «побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб’єктивної та об’єктивної сторін. Суб’єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб’єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.

Об’єктивна сторона пов’язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього – з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.

Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № ______43/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.

З матеріалів особової справи вбачається, що скаржник надав пояснення з приводу наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання в межах країни своєї громадянської належності та не можливість повернутися до неї внаслідок явних побоювань за своє життя.

Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства – за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов’язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.

Відповідно до положень п. 1.2. п. п. «е» п. 2.1, 4.1 «Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», затверджених 07.09.2011 року Наказом Міністерства внутрішніх справ України № 649, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 05.10.2011 року за № 1146/19884, інформація про країну походження – інформаційні звіти про становище в країнах походження біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, підготовлені Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації або звітів.

Уповноважена посадова особа територіального органу ДМС, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом, зокрема, протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.

Під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС протягом п’ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви: проводить співбесіду із заявником; розглядає відомості, наведені в заяві та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У висновку обов’язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником; цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.

Виходячи із зазначених норм законодавства, вважаємо, що при вирішенні заяви скаржника не в повній мірі виконані всі необхідні дії, зокрема, інформація про країну походження Позивача не перевірялася в повній мірі, не прийнято до уваги Доповіді Генерального секретаря Генеральної Асамблеї Ради Безпеки ООН від 22.08.2013 року, 21.08.2014 року, 24.07.2015 року та не наданий аналіз цих джерел інформації, не досліджені додаткові відомості що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення, що є порушенням процедури перевірки наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Скаржник обґрунтував наявність загрози його здоров’ю та життю в країні походження, тобто, заява скаржника не є очевидно не обґрунтованою, заява не носить характер зловживання, оскільки скаржник вперше звернувся із такою заявою та без зволікань, доказів, які свідчать про розгляд щодо скаржника заяви про надання статусу біженця, або особи яка потребує додаткового захисту раніше не надано.

Таким чином, прийняття рішення, в якому зазначено про відсутність умов передбачених пп. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» призвело до порушення прав, свобод, інтересів скаржника.

Також, в порушення положень п. п. «е» п. 2.1 Правил уповноважена посадова особа територіального органу ДМС не перевірила надану скаржником інформацію із урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа:

• яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
• яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу Україниналежить до тяжких або особливо тяжких злочинів;
• яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об’єднаних Націй;
• стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1чи 13частини першої статті 1 цього Закону, відсутні;
• яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
• яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім’ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

З огляду на викладене, відносно скаржника відсутні умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Явно суперечливими являються висновки працівника ДМС з приводу підтвердження загрози життю скаржника, оскільки працівник ДМС належним чином не перевірив з цього приводу відомості надані скаржником.

 

Відповідно до Положення про Державну міграційну службу України, яке затверджено постановою КМУ від 20.08.2014 року № 360, зазначена служба є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України. Серед основних завдань якого є внесення пропозицій щодо формування державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів; реалізація державної політики у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

А відтак, ДМС України та її територіальні органи мають діяти в межах Законів України, приймати рішення відповідно до повноважень, визначених положеннями законодавства України, які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої українським законодавством.

Прийняття рішень має здійснюватися з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, а саме рішення зазначених органів мають бути спрямовані на захист життя та свобод шукачів статусу біженця.

Прийняті рішення мають бути обґрунтованими, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин та на підставі усіх матеріалів, які мають значення для конкретної ситуації, оскільки необґрунтоване рішення може поставити під загрозу життя або свободу заявника, піддати його ризику застосування катувань, інших видів жорстокого або таких, що принижують гідність, поводженню чи покаранню.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець – особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту – особа, яка не є біженцем, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до положень п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв’язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Таким чином, враховуючи не здійснення аналізу інформації або звітів по країні походження, підготовленої Міністерством закордонних справ України, Державною міграційною службою України, Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців, національними та міжнародними організаціями, що спеціалізуються на зборі та виданні такої інформації, не здійснення інших заходів, прийняття рішення про відсутність умов передбачених п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» без фактично вирішення заяви по суті без оформлення документів, наявні підстави для скасування наказу № ______ від ______ начальника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області Гузь В.В. та зобов’язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1, ______ року народження.

Так, статтею 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Ситуація у країні походження скаржника відноситься до конвенційних ознак, тобто є такою, що надає безумовні підстави для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, виходячи з діючого національного законодавства та норм міжнародного права.

Відповідно до пунктів 5, 6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов’язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов’язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов’язком доказування». У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов’язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов’язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв’язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов’язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об’єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

У пункті 196 Керівництва по процедурах і критеріях визначення статусу біженця УВКБ ООН зазначено, що хоча обов’язок надавати докази лежить на заявнику, завдання встановлення і обробки відповідних фактів вирішується разом із особою яка перевіряє заяву. Крім того, слід брати до уваги вразливе становище шукача притулку, який перебуває у місці обмеження свободи і його обмежені можливості надання доказів. У Роз’ясненні щодо тягаря та стандарту доведення при розгляді заяв про надання статусу біженця УВКБ ООН від 16 грудня 1998 року з цього приводу мовиться, що неспроможність надати документальне свідчення на підкріплення усного твердження, не повинно заважати прийняттю позитивного рішення, якщо таке твердження відповідає відомим фактам і загальний рівень правдоподібності заявника високий. Правдоподібність вважається встановленою, якщо заявник представив у своїй заяві історію, що є логічно послідовною та вірогідною, не суперечить загальновідомим фактам, і таким чином, на основі балансування ймовірностей її можна вірити.

У відповідності до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Право на життя і заборона катувань закріплені також в ратифікованих Україною міжнародних документах, а саме: в Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року та в Європейській Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Відповідно до ч.3 ст. 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, після реєстрації скарги про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст. 9, 19 Конституції України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Європейською Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Законом України «Про звернення громадян», –

 

ПРОШУ:

1. Прийняти скаргу до розгляду та забезпечити поновлення порушених прав громадянина Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1, ______ року народження.
2. Скасувати наказ № ______ від ______ року начальника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про відмову громадянину Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1, ______ року народження в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3. Зобов’язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно громадянина Федеративної Республіки Нігерія ОСОБА_1, ______ року народження.
4. Після реєстрації скарги про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, продовжити строк дії довідки про звернення за захистом в Україні № ______.
5. Письмово повідомити скаржника про результати перевірки скарги і суть прийнятого рішення у встановлений законодавством термін.

 

Додатки:

1. Копія наказу № ______ від ______ року на 1 арк.;
2. Копія повідомлення від ______ року на 1 арк.;
3. Копія договору про надання правової допомоги на 6 арк.;
4. Копія свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю на 1 арк.;
5. Копія висновку від ______ року на 6 арк.;
6. Копія заяви-анкети № ______ на 2 арк.;
7. Копія довідки про звернення за захистом в Україні № ______ на 2 арк.

 

 

Представник Скаржника                                                              ________________            ОСОБА_2