Пропонуємо до Вашої уваги практичний приклад звільнення особи з під варти у зв’язку із наявністю порушень Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод та невідповідності норм Кримінального процесуального кодексу України міжнародному законодавству.
Так, стаття 29 Конституції України гарантує: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність».
Проведений аналіз нормативної бази кримінального процесуального законодавства України встановлює, що у відповідності до частини 1 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним кримінального правопорушення, наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків передбачених статті 177 Кримінального процесуального кодексу України і на які вказує слідчий, а також недостатність застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання ризиків зазначених у клопотанні.
Вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя зобов’язаний здійснювати повноваження із судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні під час досудового розслідування і судового розгляду, діяти відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
З огляду на позицію законодавця та судову практику, завдання слідчого судді під час розгляду клопотання слідчого про застосування до особи того чи іншого запобіжного заходу полягає у недопущенні:
1) обмеження конституційних прав та свобод особи за відсутності підстав, передбачених КПК України;
2) необґрунтованого застосування до особи певного виду запобіжного заходу за умови, що належна процесуальна поведінка підозрюваного може бути забезпечена шляхом обрання менш суворого виду запобіжного заходу.
З метою забезпечення можливості виконання слідчим суддею вищевказаних вимог положеннями КПК України на слідчого (прокурора), який звертається із відповідним клопотанням, покладено обов’язок довести:
1) обґрунтованість підозри особі у вчиненні кримінального правопорушення;
2) наявність реальних ризиків для кримінального провадження, існування яких підтверджується належними, достатніми та допустимими доказами;
3) неможливість досягнення мети у разі застосування більш м’якого виду
запобіжною заходу, ніж того, про застосування якого ставиться питання у клопотанні.
При розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обов’язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів (правова позиція, викладена у п. 80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України»).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини обґрунтованість підозри, на якій має ґрунтуватися арешт, складає суттєву частину гарантії від безпідставного арешту і затримання, закріпленої у статті 5 § 1 (с) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифіковану Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, надалі «Конвенція». За визначенням Європейського суду з прав людини обґрунтована підозра у вчиненні кримінального злочину, про яку йдеться у статті 5 § 1(с) Конвенції, передбачає наявність обставин або відомостей, які переконали б неупередженого спостерігача, що ця особа, можливо, вчинила певний злочин (справа K.-F. проти Німеччини, 27 листопада 1997, § 57).
Окрім цього, слідчим суддею повинно було бути проведено аналіз всіх ризиків, визначених частиною 1 статті 177 КПК України з урахуванням особливостей даного кримінального провадження та особи підозрюваного, як того вимагають норми чинного законодавства України та міжнародного законодавства, зокрема практика ЄСПЛ, яка відповідно до частиною 5 статті 9 КПК України застосовується у кримінальному процесуальному законодавстві України (Рішення у справі «Смирнова проти Росії», скарги № 46133/99 та 48183/99, від 08.06.1995 у справі «Ягчі і Саргін проти Туреччини», від 23.09.2008 у справі «Вренчев проти Сербії» тощо).
Відповідно до вимог пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому, ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це необхідно робити з урахуванням низки відповідних факторів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув’язнення.
Так, у п.80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Марченко проти України» зазначено: «Тримання особи під вартою буде свавільним, оскільки національні суди не обґрунтували необхідність такого тримання і не було розглянуто можливість застосування більш м’якого запобіжного заходу», про це ж вказується у п.29 рішення Європейського суду з прав людини від 11.10.2010 року по справі «Хайреддінов проти України».
При цьому на користь звільнення свідчать відсутність судимостей, наявність постійного місця проживання, роботи, усталений спосіб життя, наявність утриманців, відсутність спроб ухилитися від правосуддя (Справа Європейського суду з прав людини «Пунцельт проти Чехії»).
Відповідно до вимог пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому, ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення, а це необхідно робити з урахуванням низки відповідних факторів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув’язнення.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, національні суди повинні з’ясувати, чи є тримання особи під вартою до судового розгляду справи єдиним запобіжним заходом, який забезпечив би належну процесуальну поведінку особи та виконан