Зміна запобіжного заходу на тримання під вартою на більш м’який передбачає звернення до суду з клопотанням про заміну запобіжного заходу. Адвокат аналізує підстави для тримання під вартою, готує докази та обґрунтування необхідності більш м’якого заходу, представляє інтереси підозрюваного в суді та забезпечує дотримання прав клієнта відповідно до положень КПК України.
Пропонуємо до Вашої уваги практичний приклад звільнення особи з під варти у зв’язку із наявністю порушень Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод та невідповідності норм Кримінального процесуального кодексу України міжнародному законодавству.
Так, стаття 29 Конституції України гарантує: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність».
Проведений аналіз нормативної бази кримінального процесуального законодавства України встановлює основні правила застосування запобіжних заходів. Відповідно до частини 1 статті 194 Кримінального процесуального кодексу України слідчий суддя розглядає клопотання про запобіжний захід. Суддя зобов’язаний встановити, чи доводять надані сторонами докази обставини, що свідчать про наявність обґрунтованої підозри. Необхідно оцінити, чи є достатні підстави вважати наявність хоча б одного ризику, передбаченого статтею 177 КПК. Суддя також перевіряє, чи достатньо застосування більш м’яких запобіжних заходів для запобігання зазначених ризиків. Ці кроки гарантують дотримання законних процедур та прав підозрюваного при розгляді клопотання.
Вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, слідчий суддя зобов’язаний здійснювати повноваження судового контролю. Такий контроль стосується дотримання прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні. Це відбувається як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду. Слідчий суддя повинен діяти відповідно до вимог кримінального процесуального законодавства України.
З огляду на позицію законодавця та судову практику, завдання слідчого судді під час розгляду клопотання слідчого про застосування до особи того чи іншого запобіжного заходу полягає у недопущенні:
1) обмеження конституційних прав та свобод особи за відсутності підстав, передбачених КПК України;
2) необґрунтованого застосування до особи певного виду запобіжного заходу за умови, що належна процесуальна поведінка підозрюваного може бути забезпечена шляхом обрання менш суворого виду запобіжного заходу.
З метою забезпечення можливості виконання слідчим суддею вищевказаних вимог положеннями КПК України на слідчого (прокурора), який звертається із відповідним клопотанням, покладено обов’язок довести:
1) обґрунтованість підозри особі у вчиненні кримінального правопорушення;
2) наявність реальних ризиків для кримінального провадження, існування яких підтверджується належними, достатніми та допустимими доказами;
3) неможливість досягнення мети у разі застосування більш м’якого виду
запобіжною заходу, ніж того, про застосування якого ставиться питання у клопотанні.
Обов’язковий аналіз альтернативних запобіжних заходів
При розгляді клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою обов’язково має бути розглянута можливість застосування інших (альтернативних) запобіжних заходів (правова позиція, викладена у п. 80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України»).
Обґрунтованість підозри як гарантія від свавільного арешту
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, обґрунтованість підозри, на якій має ґрунтуватися арешт, є суттєвою гарантією від безпідставного арешту та затримання. Ця гарантія закріплена у статті 5 § 1 (с) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка була ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР. За визначенням Європейського суду з прав людини, обґрунтована підозра у вчиненні кримінального злочину передбачає наявність обставин або відомостей, які переконують неупередженого спостерігача, що особа можливо вчинила певний злочин (справа K.-F. проти Німеччини, 27 листопада 1997, § 57).
Слідчим суддею повинно було проведено аналіз усіх ризиків, визначених частиною 1 статті 177 КПК України, з урахуванням особливостей даного кримінального провадження та особи підозрюваного. Це відповідає нормам чинного законодавства України та міжнародного законодавства. Зокрема, враховується практика ЄСПЛ, яка, відповідно до частини 5 статті 9 КПК України, застосовується у кримінальному процесуальному законодавстві України. Приклади такої практики включають рішення у справі «Смирнова проти Росії», скарги № 46133/99 та 48183/99, рішення у справі «Ягчі і Саргін проти Туреччини» від 23.09.2008 та у справі «Вренчев проти Сербії».
Ризик переховування як обґрунтування тримання під вартою
Відповідно до вимог пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, обмеження права особи на свободу і особисту недоторканість можливе лише в передбачених законом випадках за встановленою процедурою. При цьому, ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватись виключно на підставі суворості можливого судового рішення. А це необхідно робити з урахуванням низки відповідних факторів, які можуть підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув’язнення.
Проблема свавільного тримання під вартою
Так, у п. 80 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2011 року у справі «Марченко проти України» зазначено, що тримання особи під вартою може вважатися свавільним. Це відбувається у випадку, коли національні суди не обґрунтували необхідність такого тримання. Також порушенням є ситуація, коли суд не розглянув можливість застосування більш м’якого запобіжного заходу. Подібна правова позиція викладена і у п. 29 рішення Європейського суду з прав людини від 11.10.2010 року у справі «Хайреддінов проти України».
При цьому на користь звільнення свідчать відсутність судимостей, наявність постійного місця проживання, роботи, усталений спосіб життя, наявність утриманців, відсутність спроб ухилитися від правосуддя (Справа Європейського суду з прав людини «Пунцельт проти Чехії»).
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, національні суди повинні з’ясувати, чи є тримання особи під вартою до судового розгляду справи єдиним запобіжним заходом. Цей захід має забезпечити належну процесуальну поведінку особи та виконання нею процесуальних обов’язків. Суд також має оцінити, чи є можливість обмежитися застосуванням менш суворого (альтернативного) запобіжного заходу.
Вплив часу на оцінку ризику втечі
При цьому береться до уваги, що «ризик втечі або уникнення правосуддя» зменшується з часом. Адже включення строку запобіжного ув’язнення до строку покарання, якого мав підстави боятися заявник, зменшує це побоювання і його наміри втекти. При цьому на користь звільнення свідчать відсутність судимостей, наявність постійного місця проживання, роботи, усталений спосіб життя, наявність утриманців, відсутність спроб ухилитися від правосуддя(Справа ЄСПЛ «Пунцельт проти Чехії»).
Розумність строків тримання під вартою
Загальне положення щодо розумних строків у таких випадках викладено у правовій позиції ЄСПЛ у рішенні у справі «Харченко проти України». Згідно з цим рішенням, «розумність» строку тримання під вартою не може оцінюватися абстрактно. Вона повинна оцінюватися у кожному конкретному випадку з урахуванням особливостей справи. Також враховуються причини, зазначені у рішеннях національних судів. Оцінюється переконливість аргументів заявника щодо можливості його звільнення. Продовження тримання під вартою може бути виправдане лише за наявності конкретного суспільного інтересу. Такий інтерес, незважаючи на презумпцію невинуватості, може переважати принцип поваги до свободи особистості (п.79 рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 року).
Так, візьмемо за приклад коли особа обвинувачується у вчинені злочину, передбаченого ч.1 ст.258-3 КК України.
Відповідно до п.5 ст.176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов’язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261 Кримінального кодексу України.
Разом з цим, відповідно до ст. 9 КПК України у разі, якщо норми цього кодексу суперечать міжнародному договору. Згода на обов’язковість якого надана Верховною радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України.
Таким чином, передбачена законом заборона на можливість застосування більш м’якого запобіжного заходу у вигляді особистого зобов’язання суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованою Україною 17 липня 1997 року та практики Європейського суду з прав людини.
Суди України при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Таким чином, наявні обставини на зміну запобіжного заходу не пов’язаного із триманням під вартою.